Того дня я нікуди не поспішала, тож спокійно стояла на зупинці та чекала на свій автобус. Нарешті він під’їхав, я протиснулася всередину. Водій хотів уже рушити, але раптово зупинився. Двері знову відчинилися, і зайшла бабуся. Я вирішила допомогти жінка похилого віку: взяла її під руку, допомогла підвестися, і підвела її до місця, де сиділа дівчина. Попросила її поступитися бабусі місцем, але у відповідь вона лише наха бно поглянула на мене і відвернулася до вікна. На щастя, хлопець, що сидів ззаду, поступився місцем.
Бабуся попросила мене допомогти їй спуститися на наступній зупинці. Я погодилася: вирішила спуститися разом із нею і трохи пройтися. Коли ми вийшли з автобуса, бабуся почала розповідати мені про своє життя. Виявилось, що вона 40 років працювала на заводі, потім вийшла на пенсію. Є донька, яка мешкає за кордоном. Приїжджає не часто, оскільки квитки дуже дорогі. Коли ми дійшли до її будинку, вона попросила мене зайти до неї на чай. Я погодилася.
Будинок у неї був дуже простенький, але чистий. Ми трохи посиділи, а потім я сказала, що скоро повернуся: пішла в магазин і купила для бабусі продуктів. Бабуся не могла повірити своїм очам. Вона зізналася, що востаннє їла тортик кілька років тому. Пообіцявши заглянути за тиждень, я попрямувала додому. Ходила дуже довго. Все намотувала кола і думала: скільки ж у нашій країні таких бабусь, про яких забули діти, і які їли солодкий тортик кілька років тому…