Коли нашій дочці було близько року, подруга, з якою я часто гуляла разом із нашими дітьми, запросила нас у гості. Знаючи, що її синові Антону щойно виповнилося 4 роки, я купила йому подарунок музичного робота. Здавалося, він закохався у цю іграшку і нізащо не хотів випускати з рук. Поки ми розмовляли, мій чоловік доглядав нашу доньку. Все йшло гладко, поки моя подруга не почала виявляти ознак розчарування через те, що Антон постійно приходив на кухню. Вона була особливо роздратована і постійно відсилала його геть.
Оскільки моя дочка була набагато молодшою, у нього не було поряд ровесників, з ким можна було б пограти. Коли ми йшли, вона наполягла, щоб він прибрався. Пригрозивши викинути будь-яку іграшку, яку він залишить на підлозі, вона зрештою безсердечно викинула робота, якого я йому подарувала, з вікна. Я була захоплена зненацька. У моїй голові промайнули думки про небезпеку та вартість іграшки.
Коли я розпитала її про те, що трапилося, вона, захищаючись, помітила, що це був її спосіб дисциплінування. Вона навіть відмахнулася від моїх побоювань щодо вартості робота, заявивши, що це вже була їхня власність. Я пішла, стривожена її діями, і врешті-решт ми віддалилися один від одного. Проте нещодавно вона запросила мене на наступний день народження Антона. Чесно кажучи, я не схильна бути присутньою або навіть купувати подарунок після того, що сталося.